В кінці вересня у Версалі відкрилася виставка, присвячена 20-річчю “Марії-Антуанетти” Софії Копполи. У Малому Тріаноні показують костюми, реквізит і фотографії зі знімань фільму, прем’єра якого відбулася 2006 року на Каннському кінофестивалі. Сучасна музика, розкішні костюми, пастельні кольори та інтерʼєри Версаль зробили її погляд на історію впізнаваним, а сам фільм — культовим.
З нагоди відкриття експозиції ми сім фільмів Софії Копполи, які варто подивитися кожному. Lick the Star, 1998 
Якщо ви любите Софію Копполу, але досі не бачили цей мрійливий і водночас іронічний короткометражний фільм, настав час негайно це виправити. Знята в чорно-білому форматі історія розповідає про старшокласницю, чиє безжальне товариство на чолі з моторошною Хлої — дівчиною з червоними губами, що крокує шкільними коридорами у бездоганних білих сорочках і мереживних спідницях, — вигадує план отруїти своїх однокласників-хлопців. Їхня холодна відстороненість і нудьга — така сама невіддільна частина світу Копполи, як і невимушена естетика 1990-х. А ще зверніть увагу на камео легендарного режисера Пітера Богдановича, який грає суворого директора школи. “Незайманки-самогубці”, 1999 
Тему підлітковсті Коппола досліджує і у цьому культовому фільмі, у центрі якого — прекрасні сестри Лісбон у виконанні чарівних Кірстен Данст, Челсі Свейн, А. Джей. Кук, Леслі Гейман і Ганни Р. Голл. Задушені надмірною опікою своїх католицьких батьків, вони поступово впадають у апатію, а згодом починають бунтувати: лазять по деревах, порушують комендантську годину, потайки зустрічаються з хлопцями, вбираючись у невагомі сукні з квітковим принтом, кроптопи та мереживо, доповнюючи образи делікатними золотими прикрасами. А серед об’єктів їхнього захоплення — безумовно, Джош Гартнетт у ролі зухвалого шкільного красунчика. Він виглядає неймовірно сексуально з його зачискою “під горщик”, шкіряною курткою, намистом з бісеру та окулярами із помаранчевими лінзами. “Труднощі перекладу”, 2003 
Цей задумливий фільм, який приніс Копполі “Оскар” за найкращий оригінальний сценарій, і досі залишається її найкращою роботою. Це тонка й бездоганно вивірена історія двох незнайомців — випускниці Єльського університету та молодої нареченої у виконанні Скарлетт Йоганссон і згасаючої кінозірки Білла Мюррея, — які переживають особисті кризи й випадково зустрічаються в елегантному барі готелю Park Hyatt Tokyo. Їхня мандрівка галасливим Токіо приводить їх до суші-барів, ігрових залів, стрип-клубів і караоке, а кожна наступна сцена дедалі виразніше показує їхнє зближення — у випадкових поглядах і ледь помітних усмішках, зрозумілих лише їм двом. Хоча героїню навряд чи можна назвати fashion plate, в її асиметричних топах, бездоганних сорочках і розслаблених штанах чоловічого крою є тиха елегантність. Подивіться фотографії Копполи на знімальному майданчику — і помітите, наскільки разюче вони схожі зі Скарлетт. “Марія-Антуанетта”, 2006 
Про пастельну красу “Марії-Антуанетти” можна написати окремі книги: корсети з багатошаровими воланами, капелюхи-канотьє, прикрашені пір’ям, грандіозні головні убори, вишукані віяла, оксамитові банти на шиї, гори коштовностей і Manolo Blahnik, які мають вигляд настільки апетитний, що їх буквально хочеться з’їсти. У міру того, як французька монархиня Кірстен Данст перетворюється з невинної дівчини на безтурботну тусовщицю, а зрештою — на богемну героїню, за її модною трансформацією цікаво спостерігати. Але якщо є одна сцена, що є квінтесенцією фільму, — це карколомний шопінг-монтаж під “I Want Candy” гурту Bow Wow Wow. Справжня атака на всі органи чуття: келихи з шампанським, наповнені по вінця, тарілка за тарілкою макаронів Ladurée. Окремий бонус — пара синіх Converse Chuck Taylor All Star, недбало покинута в кутку. Це лише один із багатьох способів, якими Коппола привносить майже панк-роковий дух у те, що могло б залишитися доволі академічною історичною драмою, і водночас непомітно переосмислює сам жанр. “Елітне суспільство”, 2013 
“Елітне суспільство” – це кримінальна історія, що відтворює реальні події — серію гучних пограбувань, скоєних підлітками, одержимими славою, у Голлівудських пагорбах. Вони обирали будинки знаменитостей, чий одяг їм подобався: від Одріни Патрідж і Рейчел Білсон до Меган Фокс, Ліндсі Логан і Міранди Керр. З гардеробів вони викрадали Louboutin і Birkin, а потім вирушали в них на бурхливі нічні гулянки. Емма Вотсон у ролі порожньої Нікі краде прекрасна у кожній сцені в мереживних сукнях для вечірок, розслаблених біні та джинсових шортах. Але не менш яскравою є її ікона — королева Y2K Періс Гілтон, чий модний спадок ніби просочився в саму тканину фільму. Вона була однією з найбільш постраждалих жертв банди, з’являється в короткому камео й навіть дозволила Копполі знімати у своєму справжньому будинку та гардеробній. Як портрет конкретної епохи цей фільм навряд чи можна перевершити. “Фатальна спокуса”, 2017 
Головні героїні фільму “Фатальна спокуса” – декілька мешканок майже повністю спорожнілої школи для дівчат у Вірджинії часів Громадянської війни. Вони нагадують привидів, що безшумно пересуваються величним будинком і його територією, аж поки не знаходять пораненого солдата у виконанні Коліна Фаррелла, якого потрібно виходити. Його поява дає їм привід знову вбиратися — у спідниці з кринолінами, гідні дебютанток, і ліфи з мереживною вишивкою, чиї сатинові поверхні мерехтять у світлі свічок. Та в їхніх жорстких, аскетичних силуетах, як і в дедалі сильнішій одержимості новим гостем, є щось тривожне. Особливо виразними є сталево-сувора, застебнута на всі ґудзики директорка Ніколь Кідман, витончена й космополітична вчителька Кірстен Данст та непокірна учениця Ель Феннінг. “Остання крапля”, 2020 
На перший погляд, ця стримана трагікомедія про батька й доньку здається чи не антиfashion-фільмом: повільна, камерна історія, у якій сюжет беззаперечно важливіший за естетику. Рашида Джонс грає письменницю, яка переживає творчу кризу й підозрює, що її чоловік у виконанні Марлона Веянса може їй зраджувати. За порадою вона звертається до свого батька-бабія, якого грає Білл Мюррей. Вони змовляються, п’ють мартіні й організовують стеження, а сама героїня вдягнена у своєрідну уніформу стильних інтелектуальних мангеттенських матерів, які можуть собі дозволити трохи розкоші: білі сорочки, кашемірові светри, бретонські джемпери, футболку The Paris Review, годинник Cartier і бездоганно самоіронічне поєднання сумки Chanel із торбою книгарні Strand. І саме тоді стає зрозуміло: ця героїня значно ближча до особистого стилю самої Копполи, ніж будь-яка з тих, що з’являлися до неї.