Чому “Праймтайм” — один із найкращих фільмів Роберта Паттінсона

В основному конкурсі Венеційського фестивалю показали “Праймтайм” – новий масштабний проєкт від A24. Цей вишуканий й провокативний ігровий дебют 30-річного режисера Ленса Оппенгейма розповідає про час, коли легендарне американське шоу “Спіймати хижака” з викриттям збоченців почало втрачати контроль над власним успіхом. Головну роль реального ведучого Кріса Гансена виконав Роберт Паттінсон, який подарував фільму таку необхідну харизму й наелектризованість, а також підтримав його як продюсер. Кінокритикиня Соня Вселюбська відвідала закриту пресконференцію “Золотого глобуса” на даху готелю Danieli. Про те, як актор дає раду скаженому графіку, чому обожнює грати “темних” персонажів та навряд чи скоро з’явиться в комедії, і як ставиться до професійних ризиків – читайте в матеріалі. Роль Едварда Каллена в “Сутінках” підняла двадцятирічного Роберта Паттінсона так високо, що вище, здавалося, вже нікуди, але ж справжній акторський ренесанс відбувається саме зараз. За останні два роки ми бачили Паттінсона в таких масштабних проєктах, як “Міккі-17”, “Die My Love”, “Драма”, “Одіссея”, “Праймтайм”, плюс голосове камео в “Марті Супрім”, а незабаром вийде й третя “Дюна”. Питання, яке цікавить усіх журналістів у кімнаті: чи є в актора ліміт? На це він з іронією відповідає: “Мій ліміт – це кількість днів у році”. Такий скажений темп легко списати на кризу середнього віку: актору нещодавно виповнилося сорок, і він зізнається, що був “нажаханий, адже подумав, що тепер уже ніколи не зможу зупинитися й працюватиму до самої пенсії”. Втім, після паузи додає: “Гадаю, якби це сталося десять років тому, я не зміг би працювати по сім днів на тиждень – а у сорок відчуваєш, що саме так і має бути”. У цих словах є також дещо екзистенційне. Паттінсону вдалося найважче для акторів, які почали карʼєру з підліткового віку, – позбавитися тісного амплуа гарненького хлопчика. Все-таки в суворому Голлівуді ти “або граєш, або не робиш нічого. Тож це справді приємно – набирати інерцію, відчувати все більше спорідненості з індустрією, а не просто чекати, поки подзвонить агент”. Утім, саме “Праймтайм” він резюмує як “найбільший обсяг роботи за останній час”, і не дивно, адже це дуже амбітний, повний ризиків проєкт, у якому Паттінсон не лише взяв головну роль, а й дебютував як продюсер. “Праймтайм” – ігровий дебют американського режисера Ленса Оппенгейма, що драматизує пік успіху легендарного телешоу “Спіймати хижака”, яке викривало педофілів на камеру. Мільйони прикутих до екрана американців вивели шоу у прайм-тайм – найкращий ефірний час на телебаченні, який навіть посунув телесеріал “Lost”. Перша половина нульових принесла людству екстаз від нової ери інтернету, а водночас відкрила збоченцям новий простір для пошуку жертв. Отже, команда “Спіймати хижака”, видаючи себе на анонімних онлайн-форумах за неповнолітніх та провокуючи сексуальну розмову, кликала незнайомця на побачення. Акторка або актор, що зійде за тринадцятирічного, зустрічає збоченця на порозі й під різними приводами лишає його на самоті. І тут виходить харизматичний, упевнений і загрозливий Кріс Гансен – ведучий, якого глядачі любили чи не більше, ніж сам моторошний момент зустрічі з хижаком. Кріс зачитує роздруковане листування, у якому достатньо огидних доказів, щоб відправити педофіла за ґрати просто з майданчика. Насправді ж “Праймтайм” – це четверта повнометражна робота Оппенгейма: у минулому він робив успішні документальні проєкти для HBO, і попри те, що режисерові всього тридцять, ці фільми для Паттінсона є кристалізацією “масивного таланту” – цього було достатньо, щоб узятися за цей складний проєкт. З розмови ми також дізнаємося, що їх споріднило й особисте – адже вони майже одночасно стали батьками прямо посеред робочих успіхів. У Паттінсона дворічна донька від нареченої Сукі Вотергаус, а Оппенгейм став батьком за три дні до початку зйомок. “Мало хто витерпів би стільки моїх дзвінків”, – каже актор, додаючи, що вони зідзвонювалися у FaceTime навіть тоді, коли режисер сидів у пологовому відділенні. Та, авжеж, цей трудоголізм виправданий. Гіперчутлива тема педофілії, етики телебачення початку нульових і, насамперед, бажання команди відійти від дидактики, а натомість зануритися в корінь моральної дилеми й постаті ведучого – усе це вимагало особливої обережності на кожному етапі виробництва. Кріс Гансен був кимось на кшталт національного супермена – красеня, що бореться зі злом, і справді про щирість його мотивів свідчить, наприклад, давніше розслідування торгівлі дітьми в Азії. А водночас Гансен усе-таки професійний шоумен, який завдячує успіхом і гонорарами жорстким правилам телебачення, де за рейтинг платять ризиком: спершу безпекою власної команди, далі законом, а насамкінець контролем над усим навколо. Саме цю траєкторію і простежує “Праймтайм”. Цю дискурсивність Паттінсон влучно описує наступним чином: “З одного боку, шоу звертається до одного з найжахливіших злочинів – це невидимий хижак, від якого ти не маєш гарантованого захисту, який може потрапити до твого дому й скривдити дітей”. Страшнішого годі уявити. З іншого боку, тоді ніхто до пуття не розумів, що таке інтернет, що таке анонімні форуми – це була цілком нова технологія. Власне, що ще можна було зробити, крім цього шоу?” Складність сценарію також посилювалася формальними амбіціями Оппенгейма: відтворити автентичність специфічного зрізу часу й передати естетику ранньої ери інтернету. Стрічку знято на понад десять різних студійних, плівкових і ранніх цифрових камер. За цим стоять місяці монтажу, аби зшити мультиформатну фактуру в гармонійне ціле: рухливу камеру на майданчику, зернистість ранніх CCTV в будинку, а також ексцентричні монтажні склейки, що розрізають екран навпіл до наступного кадру. Від фільму неможливо відірвати око ще до того, як Паттінсон входить у кадр, а щойно він з’являється в цьому квадратному ТБ-зображенні в синьому костюмі, який тільки підсилює колір червоних від люті щік, стає ясно, що актор і режисер знайшли спільну мову на всіх фронтах. Амбівалентність, що лежить в основі й шоу, і фільму, стала для Паттінсона акторським підходом, і суперечливість Гансена він знайшов інтуїтивно, у грі на власній непослідовності. Утім, чіткого методу в нього не було: “Працюючи, я маю справу лише зі сценарієм і тим його електричним зарядом, і моя відповідальність – зрозуміти, як спіймати те відчуття, що виникло під час першого читання”. Що йому вдалося блискуче – інколи справді незрозуміло, чи актор грає у фільмі, чи веде телешоу, чи будує зовсім іншого персонажа, відірваного від відображеної реальності. І це чудово описує психологію телебачення, яку команда прагнула відтворити. Говорячи про його непослідовну гру, ми помічаємо певну послідовність низки його останніх ролей. “Мене тягне до доволі темних персонажів, і це ще цікавіше, якщо ти світла людина. Принаймні сподіваюся, що це про мене”, – зі сміхом відповідає Паттінсон. Актор вірить, що глядачеві цікавіше дивитися на героїв, які стикаються з дилемами, де апріорі не існує поділу на чорне і біле: “Це наче два магніти, що створюють нескінченну кількість енергії”. Актор уперто шукає світло навіть у чистих антагоністах, як-от в “Одіссеї”, де він грав Антіноя, що загрожує подружжю й порядку Ітаки – “під час прес-турів я постійно повторював, що він насправді такою поведінкою намагається допомогти Пенелопі й що загалом він класний хлопець!” Натомість у “Драмі” герой Паттінсона, який ледь не зриває весілля, дізнавшись про темне минуле нареченої, не тільки світлий, а ще й дуже комічний. Актор зізнається, що здивувався, дізнавшись, що деякі глядачі не дозволяли собі сміятися вголос під час перегляду фільму. Постійні жарти на пресконференції нагадують, що Паттінсон насправді закохався в кіно через американські комедії початку століття і ніколи не приховував, що його рольовою моделлю був Джим Керрі. На запитання, чи хотів би він частіше з’являтися в комедіях, він відповідає схвально, але йому цього не дозволяє наш далеко не веселий сучасний контекст: “Подивіться на ранні двотисячні: чи не всі найбільші гіти того часу були комедіями. Все було таким глянцевим і кольоровим, бо, серед іншого, було більше надії щодо економіки, і в такому середовищі комедію робити легше. Зараз стало дуже складно зняти комедію бодай про що-небудь, якщо вона не дуже темна і складна”. “Чи хотів би я, щоб глядачі з мене сміялися? Не думаю, що я був би дуже добрий у класичній комедії. Мені цікавіше грати комедію там, де її не передбачено”. За приклад він бере нового “Бетмена”, над яким зараз працює, й називає його дуже кумедним: “Метт (Рівз) написав неймовірний сценарій. Перший фільм було складно винайти наново, а тепер ми йдемо в геть іншому напрямку: це радикальний переказ Бетмена, і круто, що Warner і DC це підтримують”. І все-таки від запитання, чи не час ще більше урізноманітнити портфоліо, актор не відмахується й має непоганий план, заснований на досвіді та інтуїції: “Є частина мене, яка розуміє: високий ризик – висока винагорода”. Авжеж, постійно ризикувати – не найкраща ідея, але з часом виробляється інстинкт: коли тебе щось лякає і ти думаєш, що, можливо, це помилка. За кілька днів до прем’єри “Праймтайм” мене буквально нудило від думки, що це величезна помилка. Але в цьому й частина задоволення”.